Як запах огіркового бадилля може раптом нагадати про ціле життя

Спершу була не грядка, не врожай і навіть не лопата — а той різкий, зелено-гіркуватий запах огіркового бадилля, який чомусь нагадує мені про безтурботні літні канікули. Хоча, чесно кажучи, тоді я навіть не задумувався, що овочі хтось вирощує — вони ж просто з’являлися на столі, як за помахом чарівної палички. Wer schon mal пробував пояснити дитині, чому помідор не «росте в магазині», той зрозуміє, про що я. Я колись так племінниці пояснював, і вона на мене дивилася як на божевільного: мовляв, не вигадуй, дядьку. Але потім ми разом посадили кілька насінин, і коли з землі виліз перший зелений хвостик — о, тут уже віра в диво повернулася. І от нещодавно, гортаючи телефон у перерві між тим, як перемішував компост і шукав, куди клята кішка знову заховала рукавичку, випадково натрапив на Олвін, і подумав: а вирощування овочів — це навіть більше, ніж ремесло. Це, як би сказати… спосіб згадати, що земля жива, а не просто картинка на екрані. Mal unter uns, хто бодай раз збирав перший урожай власних огірків, той знає, як серце стискається від гордості. Ти ніби нічого особливого не зробив — полив, прополов, підгорнув — але коли тримаєш у руках той перший теплий, трохи кривенький огірочок, тобі здається, що ти виростив маленький Всесвіт. А ще цікаво, що земля дуже чесно реагує на людей. Даси їй увагу — відповість щедрістю. Забудеш — образиться і стримано так, без істерик, видасть кілька млявих помідорів, мовляв, сам винен. Я часто думаю, що овочівництво — це не про роботу. Це про повернення до простих речей. Про те, що справжня магія — не у великих технічних чудесах, а у маленьких зелених паростках, що несміливо прорізають землю. І саме тому є щось дуже людське в тому, щоб прокидатися рано, йти на город і дивитися, як росте те, що ти сам посадив.